« Вернутся в раздел

Сторонний взгляд

13.11.17

Валентин Бадрак: «Вірус деструкції міститься в кожному»

 

…Свого часу, розправившись з «геніальними чоловіками» і «геніальними жінками» у відповідних дослідженнях з циклу «Стратегії», відомий аналітик, професійний белетрист і просто популярний автор Валентин Бадрак вирішив взятися за «злих геніїв», не забуваючи видавати ще й романи на зразок «Чистилища» чи «Офіцерський гамбіт». Якщо перші його книжки призначалися для шукачів самореалізації на прикладі видатних історичних осіб, то сучасна проза – це вже поєднання згаданої аналітики із захоплюючим сюжетом. Авторів, що поєднують у своїй творчості обидві жанрові лінії, у нас не так вже й багато, тож запитання про особливості такої вдачі виникли чи не самі собою.

 

Я так зрозумів, що, на відміну від християнського вчення, в яких всі люди, за визначенням, добрі, ви впевнені, що в кожному з нас, навпаки, закладено вірус деструкції – руйнування, насильства, жорстокості, і така думка так само має право на існування. Тим паче, масова культура вже не одне століття намагається нас переконати, що світ створений саме представниками темних, деструктивних сил. Як ви вважаєте, що могло вплинути на таку зміну вектора моралі? Невже лише «квартирне питання», за Булгаковим, змінило людей і наше ставлення до їх Творця?

 

Я вивчаю мотивації і стратегії різних, відомих людству, постатей з 1992 року, тобто рівно чверть століття. За цей час «крізь мої руки» пройшло близько 600 особистостей, створено декілька матриць, в тому числі і деструктивного розвитку. Дійсно, вірус деструктивної поведінки живе у кожному, однак, як і для проявів будь-якої хвороби, мають з’явитися передумови. Багато хто пов’язує це із наслідками негативних вражень. Зокрема, Сенека згадує, як християнин змінюється на очах від вражень вбивств у Колізеї під час виступів гладіаторів. Однак не усе так просто! Важливо усвідомити, що деструктивне, так само, як і творче, витікає із повної свободи. Просто на якомусь етапі парадигма змінюється – клітини заряджуються саме тим вірусом, про який ви згадали, і нормальна людина стає звіром. Тепер про передумови. Є нижчий, зрозумілий рівень – бандитизм у широкому сенсі (в тому числі й політичний, на міжнародній арені) як спосіб самореалізації. Однак існують і приховані рівні, коли демон прикривається творчістю. Можна розглядати, скажімо, демони Єсеніна, Агрипини Молодшої (матері імператора Нерона), Олександра Македонського, Катерини Другої та ще багатьох інших. І у кожному випадку є базовий набір передумов – загальна матриця, – та декілька десятків індивідуальних чинників. Однак для суспільства головне – розуміння, що пробудження деструктивного відбувається через ставлення до особистості самого середовища. Від створення героїв з розбійників та насильників та екранах до встановлення пам’ятників нелюдам – Сталіним та Неронам (відверто був здивований, коли знайшов меморіал цьому демону під Римом).

Трохи про внутрішню мотивацію. Звісно, є базові, усім відомі речі. Наприклад, справді діє народна мудрість: «Важливо, у кого народитися, у кого вчитися, та з ким одружитися…». Хоча достатньо перших двох речей, одруження не є лотереєю, і відбувається відповідно до свого розуміння Всесвіту, згідно з базовим законом буття – причин і наслідків. Між іншим, з вектором моралі у світі, насправді, усе добре. І усе відбувається відповідно до наших чисельних виборів – зробити той чи інший крок. Святі оточують себе вібраціями святості; пересічні люди, які формуються, зростають та оформлюються (або й не встигають оформитися) серед низьких вібрацій, вони поклоняються стереотипам, утвореним ринковим суспільством на фундаменті інстинктів, пристрастей. Домінування матеріалізованих цінностей та слідування інстинктам створює стимул життя заради власного задоволення. А масова культура, як величезний ринок, підтримує ці підміни понять. Однак, якщо тільки хтось виходить за межі стереотипного, а сьогодні, вже й – «кліпового» мислення, йому завжди відкриваються ворота Всесвіту, надається безліч шансів та ідей. Найбільш мудрі йшли від суспільних вирів, наповнених пристрастями. Сковорода цурався людських потоків, Реріхи «втекли» до Гімалаїв, Швейцер обрав африканське Ламбарене і так далі. Отже, висновок простий: кожен з нас, врешті-решт обирає, в якому таборі бути, та яким бути.

 

Давайте поговоримо про причини і наслідки. Справді, не всі з нащадків задовольнялися лише позитивними діяннями видатних історичних осіб. Багато хто, захоплюючись злим генієм того чи іншого сатрапа-диктатора, хотіли б і собі з’ясувати «тварь ли он дрожащая, или право имеет», і цьому сприяв життєвий приклад одіозних і харизматичних постатей, про яких ви пишете і чиї життя аналізуєте. Калігула, Нерон, Чингізхан, Іван Грозний, Катерина Медічі, Григорій Распутін, Йосиф Сталін, Адольф Гітлер, Садам Хусейн і Усама бін Ладен. То чому їх підтримували широкі маси, як ви гадаєте? І як щодо українських аналогів?

 

Деструктивне в людині часто є невід’ємним від творчих імпульсів. Приміром, Пікассо і Вагнер були у житті вампірами, оточення від них потерпало. Значна частина видатних людей були маргінальними особистостями: Ніцше і Шопенгауер, Лєрмонтов і Цвєтаєва, Екзюпері і Кафка, Ван Гог і Далі – список можна зробити величезним. Утім, творець виправляє себе, удосконалюється, а деструктивна особистість підлаштовує під себе світ. Класика: Сталін не себе робив кращим, а таємно знищував конкурентів. Тиберій вирощував ще більшого диявола – Калігулу, – щоб світ здригнувся та м’якше ставився до нього самого. Нічого не нагадує із сучасних часів України?

А маси підтримували їх через їхню формальну силу й небезпеку – інстинкт самозбереження спрацьовував. Другий фактор – підтримка багато чого дозволяла людям, які у «нормальних» умовах не мали шансів на самореалізацію. Псевдолідери – вбивці, як Гітлер чи Сталін – випускали демонів багатьох людей у світ, тому й досі мають чимало прихильників з числа латентних деструктивних особистостей. Саме тому, до речі, у кожного такого правителя обов’язково з’явиться свій Малюта Скуратов чи Тигеллін.  Тут можна й згадати, що той самий Путін дуже любить Сталіна та Івана Грозного, але поки що міжнародна система стримування діє, стримує його від копіювання улюбленців.

Щодо українських аналогів: здається, глобального масштабу деструктивного ми не спостерігали. Гадаю, внаслідок двох причин. З одного боку, українцям притаманна жага до свободи – такої собі степової волі. Ось чому князя Ігоря вбили у Коростені, а коли президент Янукович «загрався», швидко припинив своє президентство. З іншого боку, Україна завжди мала сильних ворогів, потужне й грізне оточення. А цей потужний вплив ззовні є стримуванням демонів. Диктатура у нас, на щастя, неможлива.

 

У своїй книжці «Вийти заміж за принца і зробити його королем» ви продовжуєте руйнувати стереотипи і заперечувати – чи сумніватися в ній – християнську мораль. Ту, за якою головою родини має бути чоловік, а жінка має йому коритися. За вашою моделлю стосунків, більшість видатних чоловіків з історії політики і культури – це якісь інфантильні створіння, божевільні генії, за якими обов’язково стоїть домінуюча, як зараз кажуть, жінка. Лев Толстой і Софія Берс, Фріда Кало і Дієго Рівера, Мерседес Барча Пардо і Габріель Гарсіа Маркес, Сальвадор Далі і Олена Дяконова, Пабло Пікассо і Ольга Хохлова… Ви за життя запеклий фемініст чи це була теорія на злобу дня?

 

Не зовсім погоджуюся з такою оцінкою аналізу відносин. Я намагався довести, що існує досить багато успішних моделей відносин – від класичних до маргінальних. Класика – це жінка-помічниця. Наприклад, Віра Набокова або Козима Вагнер. Або та ж сама згадана Мерседес Барча Пардо. Маргінальні відносини бувають у союзників (інколи нам їх взагалі важко зрозуміти): Жан-Поль Сартр та Симона де Бовуар. Але сучасна позиція, яку я цілком підтримую: жінка не може комусь належати, вона, як і чоловік, має право обирати. Інша справа, що коли жінка виступає на сцену як сильна натура, вона здатна «зробити» свого чоловіка. А от Ольга Хохлова припустилася слабкості й тому залишилась лише «однією з муз» вампіричного художника. Що ж до чоловіків у таких відносинах, то дійсно, чоловіки, навіть потужні особистості, мислителі, інколи у сімейному житті виступали інфантами.

Мій аналіз має чіткий утилітарний характер – усі моделі можна використовувати, однак в межах своєї природи. Наприклад, видатна жінка-психоаналітик Карен Хорні, яка бачила будь-які відносини як на рентгенівському знімку, сама була в особистому житті нещасливою. Такі жінки як Цвєтаєва чи Мерилін Монро взагалі були психологічно нездатні до щасливого шлюбу, і це даність, яку чоловік, що здатний до аналізу, виявить одразу та омине таких жінок. Щодо мене особисто, я не тільки не фемініст, а й навпаки, часто стою на позиції «за жінку», тому що їй навіть у сучасному світі рівних можливостей важче. З дружиною вже наближаюся до 30-річчя разом, жодного разу не сварилися…

 

З іншого боку, закидаючи вам орієнтацію на «злобу дня», мушу визнати, що ви не повторюєтеся у возвеличенні співжиття уже добре відомих тандемів на кшталт «Сергій Єсенін – Айседора Дункан» чи «Джон Леннон і Йоко Оно», не кажучи вже про широковідомі історії Антонія і Клеопатри чи Наполеона і Жозефіни. Тобто ви вважаєте, що успішні пари – це не дар Божий, а справа техніки? Або, як це у вас, «підготовлена тривалим світовідчуттям психіка, що обумовлює психологічну готовність кожного з «успішної пари» здобути своє щастя, помножена на випещену терплячою працею і тактом діяльність»…

 

Звісно, щасливий союз – не дар Божий, а результат свідомої праці. Тому й пропоную не підтримувати міфи. Зокрема, «Сергій Єсенін – Айседора Дункан» – це тимчасовий союз двох демонстративних особистостей, не здатних любити. «Джон Леннон і Йоко Оно» – це лише натяк на союз; відповідно до закону причини та наслідків, відбулося те, що мало відбутися. Приблизно, як із Лєрмонтовим: не вбив би Мартинов, вбив би інший. Антоній і Клеопатра – вимушене об’єднання, ініційоване розумною й здатною до маніпуляцій жінкою. Її вів інстинкт самозбереження, та ще й інстинкт матері. Фізичні відносини були, кохання не могло бути у принципі; Антоній, хоч і міцний чоловік, реально не дотягував навіть до того, щоб вважатися тінню геніального попередника…

 

З ваших книжок, присвячених стратегіям успіху можна зрозуміти, що це так само не дуже складна справа, як і особисте щастя кожного з нас. Ви критикуєте і рольові ігри Дейла Карнегі, і психоаналіз і навіть популярне нині НЛП (нейролінгвістичне програмування) включно. Тобто штучна посмішка, дорогий костюм, престижне авто – це хіба що для середнього менеджера, що прагне вирости до рівня директора компанії, а для вироблення нового продукту треба дещо інакше. Можете коротко пояснити, який продукт мається на увазі? Невже внутрішня свобода і особиста незалежність? Чи все це для підвищення власного статусу у тій самій системі матеріальних цінностей? Скажімо, не директора компанії, а президента України.

 

Мушу зауважити, що великий успіх – а це завжди результат виконання місії, – справа складна й вимагає значних жертв. Не вірю, що місія може бути простою. Звісно, між аскетами Швейцером і матір’ю Терезою та, скажімо, звиклими до розкоші естетами Нобелем і Моемом – прірва. Однак і оцінки різні. Різний слід, залишений в історії. Це різні, при чому, свідомі вибори.

Дійсно, Дейл Карнегі – це для середньостатичної людини. А от психоаналіз буває різноманітним, і може надати багато внутрішніх поштовхів. У моєму житті одна лише книжка Еріха Фромма «Людина для себе» перевернула усе життя та змінила сценарій. Хоча Фромма не усі навіть вважають психоаналітиком; критик Фрейда та знаний соціолог, він вчився у своєї першої дружини та навіть медичної освіти не мав.

НЛП також може знадобитися, тим більше, що по суті НЛП значною мірою збігається із геній-терапією, принципи якої я розробив до 2010 року та й представив Вченій раді КНУ імені Тараса Шевченка. Тепер щодо продукту. Має знайтися та спрацювати ідея, яка часто йде від захоплення до місії. Натомість місія – це створення нового стереотипу, який входить у масову свідомість. Тому й коли ви згадуєте «президент України», я мимоволі посміхаюся: від президента України до місії Президента України марафонська дистанція, і поки що усі, хто були на цій посаді, або відмовилися від місії, або просто виявилися нездатними її реалізувати.

 

У такий спосіб ми плавно перейшли до вашої літературної творчості. У вашому романі-дилогії «Чистилище» зійшлися у фатальному поєдинку знання і сила, вічне і буденне. Історія київського мажора, який потрапив в аварію і став калікою – це перенесення ваших теорій в літературу? Пригадую слова цілителя про те, що «роздратування, гнів, образа і інші негативні емоції можуть нести, так би мовити, прискорену програму саморуйнування». Бо все воно цілком виглядає й на «злобу дня», особливо в контексті передбачення сьогоднішніх жахливих ДТП.

 

Так, підтверджую, що це перенесення теорій в літературу. Було багато напрацювань після вивчення багатьох книг на тему використання у нашому житті аюрведи, дзен-буддизму, альтернативних способів життя. А поштовхом стала книга-притча Майкла Роуча «Як працює йога». Там не про йогу, а про механізм дії зв’язку між думкою та тим, що із людиною відбувається. Однак щодо мого роману, то я зміг його написати, коли побачив у реальному житті своїх героїв. Один з них пройшов через залежність до агресії, інший – через залежність до сексу. До речі, дві найнебезпечніші сучасні залежності.

 

У першому вашому романі «Східна стратегія» (яку ви назвали «Майже невигаданою історією про виховний проект Володимира Путіна для неслухняної України»). І зокрема в її другій книжці «Офіцерський гамбіт» з’являються такі екзотичні постаті, як польовий командир Шаміль Басаєв (про якого ходили чутки, що він кадровий офіцер ГРУ), а також саудівський терорист Хотаб, але вас, схоже, цікавить лише «історична» доля головних героїв. Ви вважаєте, що конфлікт еліт України та Росії штучно перенесений на обивателя? Ніякого іншого пояснення існуванню віковічних «національних» стереотипів щодо неприйняття чужоземця не існує?

 

Навпаки, саме наявність безперечних історичних передумов дозволило путінському Кремлю штучно перенести конфлікт на маси. А «історична» доля дійсно цікавить. Нині можна спостерігати такий феномен: чимало українців, які, як і я, закінчили Рязанське повітрянодесантне училище та одружилися на росіянках, свідомо стали слугами українофоба Путіна. З іншого боку, чимало росіян, що живуть в Україні, встали на захист Батьківщини і рідних домівок. А у книжці, яка була видана за три роки до початку війни, детально описується (на основі реальних подій і фактів) як саме Кремль здійснював підготовку до війни, на що спирався. І описується згаданий вами конфлікт інтересів, який наживо пережив мій близький друг – він 15 років воював у Чечні, був командиром полку 7-ї «Кривавої дивізії», яка сьогодні націлена на знищення України. Це – парадигми життя. А справа літератури – описувати боротьбу пристрастей та зміни свідомості героїв…

 

Розмовляв

Ігор Бондар-Терещенко

https://www.google.com.ua/search?client=opera&q=Українська+літературна+газета&sourceid=opera&ie=UTF-8&oe=UTF-8


 

 



Комментарии


Каждый человек рожден для потенциальной миссии
Каждому подвласна уникальная форма самовыражения.
Каждый сам делает свой выбор. Сделай свой выбор
и обрети новую, более яркую реальность.